Марині Круть ніколи не було страшно на Донбасі. На голові акули не так страшно, як біля самої акули.
Їй страшно зараз, обіймаючи бандуру, плачучи з цією бандурою, видобуваючи звуки з неї і з себе – витягуючи з себе пісні, яких просила Іра.
Останню струну зі свого інструмента Марина скручує кільцем і кладе подрузі в домовину.
Людей поруч – океани. Мігрують між жовто-синіми квітами, щоб прикластись до труни. Як це, Іра в труні...?
Чека казала, щоб ніяких вінків, замість них – донати на батальйони. Ніяких поминок у кафе – співати українські пісні зі спеціального списку, який вона склала перед смертю (підбірку робила подруга Іри, діджейка Дара Коломієць). Палити високу ватру на Марсовому полі, пити чай і тамувати журбу рідним співом. Іра дуже любить співати, любить Марину і її пісні. Іра любить, бо сказати, що Іра "любила" нестерпно – об цей минулий час язик Марини ріжеться, як об скло. Любить, любить. Іра – синонім до слова "любити".
За рік до того вони познайомилися з Чекою через соцмережі. В кінці червня 2023-го Круть приїжджає до Іри і її підопічних на ротацію в Констянтинівку. Марина привозить військовим і медикам бандуру, пісні і квіти.
Ті жартома вчать її кидати гранати. Одного разу боєприпас ледь не розірвався. Чека влаштувала грандіозний розбір польотів своїм хлопцям. Більше дурницями ніхто не страждав.
До опівночі всі разом співають українських мелодій: від повстанських до Бумбоксу і Океану Ельзи. Під донбаським небом звучить "Намалюй мені ніч", українська естрада 60-х, хтось курить, хтось запрошує одне одного в гості. Чека возить Марину з міні-концертами по своїх підрозділах.
В одному зі степів хлопці стягують шини, Іра і Круть сіли на них і записали дует. Вони співають на слова Лесі Українки:
"Так, я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати пісні
Без надії таки сподіватись
Жити хочу! Геть думи сумні"
Чека пригортається до Марини, як до рідної.
Така раптова любов з нізвідки, але обом у ній добре – і мисткині, і бойовій медикині.
Краса
Увага до зовнішнього вигляду – частина Іриної ідентичності. На найбільш складних ротаціях Чека все одно знаходить десять хвилин, щоб нафарбуватися. Після найскладніших евакуацій і нарад, хлопці завалюються спати, Іра – шукати воду, мити голову і заплітати довгі коси. В інстаграмі їй прилітає і за це – люди з дивану переконані, що їм краще відомо, як мають виглядати медики і бійці на фронті.
Марина вже знає, як фотографуватися з Чекою: як закривати її на фото тілом або бандурою, щоб вона собі подобалась.
Якось Іру запросили на інтерв’ю від Elle і попросили одягнути для фото щось, що відкриває руки. Чека знічується, намагається відмовитися, вважає їх неідеальними, занадто повними: в її голові зринають слова військового, в якого вона була закохана в 16.
Історія типова для підлітків: вона щиро його любила, він намагався переробити її під свій стандарт. Стосунків, як таких, ніби й не було, але залишили шрами – і ці шрами потім болять.
Іра спілкується з цим хлопцем усе своє життя, хоч вони давно не разом.
На початку повномасштабного вторгнення він опиняється в Херсоні. На завданні один з прильотів оглушує хлопця і військовий прокидається в окупованому місті один, його побратими відступили. Кілька місяців чоловік партизанить в окупованому Херсоні та співпрацює з українською розвідкою.
Отримує поранення, втрачає ногу. Після деокупації повертається додому у Львівську область і впадає в глибоку депресію, не здатний прийняти своє поранення. Іра приїжджає до нього з продуктами, друзями, підтримкою; вчить любити себе, незважаючи на рани та шрами.
Чека розповідає цю історію фотографині з Elle. Та переконує: саме цими неідеальними руками ти рятуєш життя людей; руками, які бачили кров і обстріли; руками, що врятували життя – і не одне. Для того номеру Іра закочує рукави і відчуває себе красивою.
Ви подарували непідробну радість людям, які того зовсім не чекали, людям з дійсністю, в якій нема місця для святкового, яскравого паперу, нема зимового дива, керамічного голуба, як з "Сам у дома", зв'язаних з грубої пряжі подушок, "Тигроловів" з душевним листом чи колекційної збірки віршів Симоненка.
"Магія п’ятої ранку? А то нічого, що я встаю в четвертій?", – Міма, дядько Іри, дивиться на книжку в його руках із сумішшю образи і обурення.
Неділя перед Різдвом. Іра з Мариною перезираються і намагаються не сміятись.
З цілісінької машини, доверху напханої подарунками, дядько Іри взяв саме цю книженцію. Хтось, хто від щирого серця хотів переслати військовим подарунок, трохи не орієнтується у реаліях фронту.
Міма, насправді, Михайло – мамин брат. Міма – бо маленька Іринка ще не могла вимовити таке довге ім’я і придумала власне. Дядько служить добровольцем з 2014 року, був на Майдані і став для Іри символом принципів у дії. Таких внутрішніх маячків всередині Чеки назбиралося з сотню. Прабабця дівчини пережила знущання у львівській тюрмі на Лонцького. Історії повстанців УПА, борців за незалежність України маленькій Ірі розповідали як за різдвяним столом, так і біля ватр дитячих таборів на Волині. Чека не розуміє, як можна інакше, ніж є у її родині.
Люблю Різдво вдома, і ні, не почала цінувати його ще більше через війну, бо цінувала завжди, але тепер боюся, що наше родинне, безпечне, добре і чисте Різдво ніколи з нами не станеться знову, що ця війна на вічність і все, що нам залишатиметься, – це в виритому у землі бліндажі на краю світу під авіацією і артою створювати собі альтернативну симуляцію, яка б нагадувала про дім, маму і зимові свята.
Не хочу новорічними ліхтариками романтизувати вам війну: тут страшно, дуже заїбали миші, нещодавно був прильот, який би ні з нас, ні з цих ліхтариків не лишив би і сліду. Мені вже самій боляче від болю поранених і хіба ще більше болить, десь до блювотиння, за несправедливість уїбанського світу, який би міг зупинити цю війну, дати зброю, але на вівтарі ще недостатньо крові кращих людей нашої країни.
"Перестань вдавати з себе хорошу людину. Тому що я нехороша людина. І ти теж нехороша людина", – якось Марина з Чекою мала дуже серйозну розмову під шоу "Супермама" і крабовий салат. Вони з великою уважністю ставляться до шедеврів СТБ: і "Слідство ведуть екстрасенси", і "Супермама", зі своїм рівнем абсурду трохи розвантажують дівчат від їхніх складних життів.
Чека відверто дратується на чоловіків, які не служать, і записує детальні відео в інстаграмі про те, що військові – це не якісь особливі люди, народжені для війни. Кожен боєць, якого вона намагається живим довезти з поля бою до стабілізаційного пункту, потребує заміни з тих, хто п’є каву на київському Подолі. Тепер у цього пораненого інші виклики: чи він отримав інвалідність, чи ампутацію, чи боротиметься з привидами загиблих побратимів, які приходитимуть до нього вночі, чи все разом.
Чека намагається не прив’язуватися, не дружити з ними, щоб потім було не так боляче відписувати їхнім рідним, не думати про дітей, дружин і батьків, які чекають тата/сина/брата з фронту. Іра не може. Всі ці люди, яким довелося зашивати рани і закривати очі, лишаються з нею і печуть їй, краяться їй під серцем.
Естафету мають прийняти цивільні – для Чеки це ясно, як білий день, і вона методично доносить це через соцмережі, в інтерв’ю загальнонаціональним медіа, у конфронтації зі знайомими, які вважають інакше. Їй прилітає хейт і агресія. Часом Чеку це драйвить боротися далі, часом – боляче припікає шкіру.
Тому повертатися на фронт і боляче, і зрозуміло. Тут усі думають, як вона, тут нікому не треба пояснювати, чому чорне – це чорне, а біле – це біле. В Іри немає відтінків, коли питання стосується служіння державі.
Миколайки
Правила гри такі: любов – це дія. Чека завжди діє. Юля Кочетова погоджується з цим правилом, воно їй імпонує.
Кочетова – фотожурналістка та кореспондентка. Її світлини публікували від The Guardian до BBC. Юля документує війну від 2014 року. Їй, навіть, було трохи весело дивитися на підготовку П'ятого екіпажу до першого виїзду. В майбутньому надзвичайно уважні та професійні бойові медики, на першому тренуванні впускали "тестового" пораненого та робили кумедні помилки. "Боже, сором який. Юля ж це знімає", – бідкається Чека.
Фронт не прощає помилок, тому тут вчаться швидко. Дуже скоро П’ятий екіпаж набрався досвіду на три покоління вперед.
Війна – простір, де немає відчуття завтра, немає відчуття володіння чимось. Реальність крихка і може не початися завтра. Тому Іра та Юля добре вивчають мистецтво раптових радостей – на фронті холодна кока-кола чи свіжий хліб на бутерброди говорять "я люблю тебе" голосніше, ніж просто слова. Дуже швидко дівчата помічають, що дружать. Цей вид любові об’єднує їх без якихось зусиль.
Якось, за кілька тижнів до Нового року, Чека пише Кочетовій, що запускає акцію "подарунок для військових" з Мариною Круть. Люди зі всієї України упаковують свою любов у мерехтливий новорічний папір і відсилають її Новою Поштою.
Юля відчуває, що хоче зробити фото цієї дарувальної процесії. Знає, що повинна бути там, має зафільмувати і долучитись. Фотографка шанує свою інтуїцію.
За день до виїзду Кочетова на тренінгу в Карпатах. Юля доїжджає до Києва автівкою, а потім стрибає в нічний поїзд до Краматорська, щоб встигнути стати Миколайком разом з дівчатами. Далеко не для всіх Кочетова буде жертвувати комфортом, але для Іри та з Ірою – варто.
Так, тріо у складі співачки, фотографки та бойової медикині їде на Донбас у машині, доверху напханій подарунками – дарувати радість перед Різдвом. Вони навіть мають новорічного оленя – Ірину собаку Ефку.
Ефка – Ефенсьйон, Ефенція – 15 кілограмів благородної "дворянської" породи, які летять на будь-кого з людей на усіх чотирьох лапах, обдаровуючи мокрими поцілунками. Ефку ще маленькою евакуювала з Сумської області ініціатива Vetevac, а Іра якраз шукала собі собаку для взаємного порятунку. Так і вийшло: Ефка отримала дім, а Чека – причину виходити з нього після тяжких ротацій, коли цивільних людей бачити не хочеться від слова "зовсім".
Але зараз вони з Мариною та Юлею десь біля Ямполя на Донеччині, проїжджають малесенький магазин. Біля нього – броньована машина, з якою висипаються втомлені, брудні й чорні після завдання військові. Для них цей магазин – перша точка цивілізації. За місцевою розчинною кавою вони тягнуться на характері, бо сил уже не лишається.
Дівчата переглядаються, зупиняють машину і відкривають перед військовими багажник. Що ж, панове? Ви були гарними хлопчиками весь минулий рік?
І Юля знає, що життя — це оця секунда. Оцей конкретний момент концентрованої радості, здивування і захвату. Концентрованої любові, яку створила Чека.
Військові обирають собі подарунки наугад, розгортають і розглядають, що їм відправили. У ці кілька хвилин різдвяного дива війни немає. Її немає, коли Марина витягує бандуру і грає "Щедрик" Леонтовича. Великі, дорослі, втомлені, закіптюжені і поранені діти у військовій формі завмирають, прислухаючись, обіймаючи свої подарунки.
Виклик Чеці по радєйці: треба шукати морг, один з військових – двохсотий. Війна вже тут, своїми довгими кігтями вгризається дівчатам у шию, висмоктує радість. Свято закінчилось.
У березні 2024-го Іра стає лауреаткою премії Української правди "УП 100. Сила жінок" у категорії "Захисниці". Її отримали українки, які своєю працею наближають перемогу України.
У цей вечір Чека щаслива. Юля, яка прийшла на церемонію разом з пані Оксаною, бачить, наскільки незвично для Іри відчувати, що до неї проявляють відверту любов.
З Чекою фотографуються; до неї підходять військові, з якими вона працювала на ротаціях; їй говорять стільки компліментів, що Іра купається, кружляє в цій любові. В соцмережах на медикиню часто ллються потоки негативу, бо вона говорить незручні, невеселі речі. До цього вечора Чека була абсолютно переконана, що її багато де ненавидять.
Уже в машині, відвозячи маму та Юлю додому, Іра щиро, непідробно дивується: знаєте, виявляється, мене люблять. Чека віддає букет, який їй подарували, Кочетовій – не хоче, щоб та повернулася додому без квітів.
Юля знає, що Іра – камертон. Вона показує, що є чистим звуком, а що фальшивкою; навіть коли усе суспільство навколо неї не вслухається в ці звуки. В англійській мові є поняття to celebrate somebody – коли оточуючі святкують, що мають поряд із собою таку людину.
В цей вечір Чека була celebrated.
Іра навчила Марину, що людей треба любити на всю потужність. Спонтанно, на все серце. Якось Чека завалилася до Круть додому опівночі, привітала з днем народження і буквально за годину зірвалася до Києва. У неї завжди були справи, і завжди термінові.
"За людей, яких любиш, треба бути відповідальними", – стверджує Чека і їде до когось з військових, до мами загиблого побратима, до батьків, до брата – до всіх, хто її потребує.
Іра все роздає, роздаровує, полегшується. Антидепресанти то приймає, то не приймає. Депресія на неї накочується хвилями, приносить бажання померти, зневіру, тугу.
Круть прослідкувала – Іра пише про смерть перед кожним виходом. Ніби кожен раз оголошує їй війну, щоб та не напала на неї перша.
Іра в "лісі чудес". До повномасштабного вторгнення в Серебрянському лісі жило 200 червонокнижних тварин. Зараз тут живе свист керованих авіаційних бомб і червоне зарево вибухів. Тепер смерть дуже близько, Іра відчуває її смердючий віддих.
Чеці страшно. Вона пише Марині: "Сьогодні я була за крок до смерті. Я складу список пісень. Заспіваєш їх на моїх похоронах? Я хочу, щоб кияни трохи "роздуплились", вивчили щось крім "Червоної рути"".
Іра нічого не написала про смерть тільки перед останнім виходом.
Марина планувала зробити Чеці сюрприз і вирватися до неї на день народження в Харків, першого червня. Довелося вириватися в Київ і Львів – на похорон.
Люди сотнями приходять попрощатися з геройкою. Своєю смертю Іра переписує ритуал прощання: військові прийшли у формі, цивільні – у вишиванках.
Марина обіймає бандуру, як колись обіймала Іру.
Так багато любові, Чека, яку ти примножила. Таке відчуття, ніби ти тут, серед нас, розпалася на тисячу атомів любові. Ці атоми повисли в повітрі і досі літають між нами. Ти стала вогнем, водою, вітром. Ти лишилася в цьому просторі. Його можна назвати любов’ю.
